Свекруха вивезла мого кота за місто, поки я була на роботі: «Від нього тільки шерсть і мікроби».
— Де Кузя? — ще з порога мене накрило тривогою. Зазвичай мій рудий клубочок першим летів у коридор, голосно «скаржився» на порожню миску і вимагав уваги. А цього разу — меpтва тиша.
Олег сидів на кухні, втупившись у стіл, і вперто не дивився на мене. Його мати, Галина Іванівна, що гостювала в нас уже більше тижня, спокійно пила чай, ніби в квартирі нічого не сталося.
— Де кіт? — повторила я, вже відчуваючи, як холонуть руки.
— Та заспокойся, — відмахнулася вона. — Немає більше твого кота. Пропав.
— Як це — пропав? Він домашній! Він навіть балкону боїться! Хто відкривав двері?
— Я його вивезла, — холодно сказала свекруха. — За місто. У ліс. Там йому краще: повітря, простір, миші. А не оця ваша антисанітарія — шерсть по всій хаті, лоток смердить. Ми ж із Олежиком про майбутніх онуків думаємо, а в такому бруді дитину ростити не можна!
Мене наче прибило до підлоги.
— Ти… ти це дозволив? — я подивилася на чоловіка.
— Лєно, ну мама ж сказала… У неї алергія… — пробурмотів він, не піднімаючи очей.
— У неї алергія на співчуття, — прошипіла я. — Де саме ви його залишили?!
— Та хто ж пам’ятає, — фиркнула вона. — Десь на трасі, кілометрів за двадцять від міста. Уже не знайдеш. І не драматизуй — я ж добру справу зробила.
Я мовчки схопила ключі від машини.
— Якщо я його не знайду… — сказала крізь зуби. — Вам це дуже не сподобається.
Три дні я шукала Кузю. Ходила по заметах, кричала його ім’я, розклеювала оголошення, брала відгули, майже не їла й не спала. Жила тільки однією думкою — встигнути.
На третій день пролунав дзвінок:
— Ви рудого кота шукаєте? Він тут, біля заправки. Сидить, нявчить, ніби плаче.
Я летіла туди, не відчуваючи ні рук, ні ніг. Це був він. Худий, брудний, тремтячий, з обмороженим вухом. Побачив мене — одразу кинувся на груди й замуркотів, хоча сил майже не залишилося.
Клінікa, крапельниці, уколи, стаціонар. Лікарі сказали — житиме.
Додому я повернулася під ранок — виснажена, зла і порожня всередині.
Галина Іванівна спала у вітальні, розлягшись на моєму дивані. У кутку стояла її валіза — вона збиралася їхати лише за кілька днів.
Я мовчки взяла валізу, дістала з шафи її пальто, чоботи, шапку й усе це завантажила в багажник.
Потім розбудила Олега:
— Вставай. Поїдемо.
— Куди? — сонно буркнув він.
— Проводжати маму.
Ми розбудили свекруху.
— Збирайтеся. Терміново їдемо на вокзал.
— Який вокзал?! У мене квиток через два дні! — обурилася вона.
— Плани змінилися.
Я сіла за кермо й мовчки поїхала. Проїхала поворот на вокзал.
— Лєна, ти не туди звернула! — занервувала вона.
— Я знаю.
Я зупинилася біля тієї самої заправки, де знайшли Кузю. Ліс, сніг, вітер. Ті самі двадцять кілометрів від міста.
Вийшла з машини, дістала валізу з багажника й поставила на узбіччі.
— Виходьте, Галино Іванівно.
— Ти що робиш?! — вона дивилася на мене з жахом.
— Тут же природа. Повітря. Свобода. Поживете «по-справжньому». Корисно.
— Ти здуріла?! Тут холодно! Я замерзну!
— Кузі теж було холодно. Але ви назвали це «доброю справою».
— Олег! — закричала вона. — Зупини її!
Олег побілів, подивився на матір, на мене, на темний ліс.
— Мамо… я ж нічого не можу зробити, — тихо сказав він. — Хіба таксі викликати…
Я сіла в машину.
— Телефон у вас є. Таксі приїде хвилин за сорок. У Кузі телефону не було.
Ми поїхали. У дзеркалі я бачила, як вона стоїть біля валізи й розмахує руками.
Звісно, вона не замерзла — поїхала на таксі. Але в мій дім більше не повернулася.
А Олег довго вибачався. Я сказала лише одне: якщо ще раз не стане на захист тих, за кого ми відповідаємо — поїде слідом за мамою. Туди ж. У ліс.
Жорстоко? Можливо. Але іноді люди розуміють лише ту мову, якою самі говорять.
