У середу вранці я поспішала на роботу й помітила в трамваї забутий телефон. Новенький, ще й без тріщин — диво для громадського транспорту.
Перша думка була максимально грішна й чесна: О, ну все, Всесвіт нарешті щось винен — і повертає борг.
А потім я уявила людину, яка зараз гарячково перевертає сумку, обдзвонює власний номер і повільно холодніє всередині. Бо телефон — це не просто залізяка. Там життя. Фото дітей. Паролі. Робота. Банкінг. І купа нервів у кредит.
Я вийшла на своїй зупинці разом із цим телефоном у руці — і з дивним відчуттям у грудях. Знаєш таким, коли наче ніхто не бачить, але тобі все одно соромно.
Згадалося, як у студентські роки я загубила гаманець із грошима на оренду. Я тоді сиділа на кухні й рахувала дні до катастрофи. І як якась жінка з гуртожитку знайшла мене через комендантку й повернула все до копійки. Без пафосу. Просто сказала:
— Та в мене ж теж діти. Я б не змогла.
Я зайшла в найближчий магазин, попросила зарядку, ввімкнула телефон і чекала. Через десять хвилин він задзвонив.
Голос на тому кінці був на межі паніки. Не «алло», а майже «рятуйте».
Ми зустрілися за пів години. Це була дівчина, яка тримала телефон так, ніби я повернула їй не гаджет, а легені. Вона сто разів перепросила, сто разів подякувала і сказала, що це був її перший тиждень на новій роботі — і вона вже встигла подумати, що це знак згори, що все піде шкереберть.
