Наталя лежала після оперативного втручання у лікарні. Ноги під час дорожньої пригоди серйозно постраждали. Одну з них збирали буквально по уламках.
– Маріє, привези мій ноутбук, будь ласка. І захопи білизну. Тільки за ключами зайди сюди.
– А коли тебе виписують? Так довго? Я поки що не зможу приїхати, у мене донька захворіла.
– Ну, дякую, Марійко.
Мама приїхати теж не змогла, вона в іншому місті, зовсім недалеко, але причина знайшлася – ніхто не хоче доглядати кота.
Друга сестра Таня теж відмовилася, у неї сесія, третій курс, а це дуже важливо, вона й так нікуди не встигає.
– Яка тобі різниця, лежиш, телефон легше тримати у руках. Мені бігати туди-сюди ніколи.
– Наталю, хто за вами приїде? Вам спочатку потрібна допомога, – запитала літня медсестра.
– Однокласники. З рештою я вирішу.
Двоє молодих людей обережно на руках перенесли Наталю в машину, потім з машини додому. Вони ж кілька разів возили її на прийом, процедури.
– Маша, можеш приїхати. Я впораюся, але підлога вже така брудна. Ніколи?
– Таня, привіт. Зайди, допоможи. Продукти потрібно придбати. Ні?
– Мамо, а ти можеш приїхати на кілька днів? Кота можеш узяти із собою. Який Данило? Що? Тобі хочеться сімейного щастя?
– Тож ти знову впустила батька Тані? А ми? У тебе три дочки, два онуки. Не те? Не заважати? Не буду. Клінінг? Так і вчиню.
Наталя знайшла гарну компанію, замовила прибирання квартири. Потім почала користуватися доставкою.
Вона вже могла пересуватися, і працювати. Вона раніше часто працювала з дому, а тепер виходу не було.
До рідних вона ще кілька разів зверталася, але завжди натикалася на відмову. Не хочуть. Вона просто перестала всім дзвонити. Без дзвінків пройшов місяць, потім другий.
– Наташа, доню, щось ти давно не дзвонила. У тебе все добре, вже вийшла на роботу?
– Вийшла, я й так працювала. За квартиру треба ж платити, продукти купувати, ліки.
– А що ж ти мовчиш? Час оплату Тані за навчання вносити, я не знаю де взяти грошей, а вона мовчить.
– Сама ж здобула освіту, треба подбати й про сестру. І взагалі – ти могла б жити з нами. Ти сама обрала це, пішла з дому.
– А як із вами жити? Мені навіть працювати заважали. Одне нервування. У Тані сесія, у Мані діти кричать, а в тебе на думці кавалери. Ти навіть з онуками не сиділа, все звалила на мене.
– Я вдома, значить, не працюю. А гроші ти не відмовлялася брати. Тані сплатити за навчання, Мані памперси відразу на двох, а за тебе – бути бабусею для племінників. Повернутись? Куди? Там же твій новий старий чоловік?!
– Зараз про це й не йдеться. Нам і Тетяни вистачає. Він її батько.
– От і добре, – ідилія. Мама, тато та донька. Мамо, ти виховала егоїсток. Марії всі винні, бо в неї діти. З цієї ж причини вона нікому не винна.
– Таня студентка, її не можна залучати до жодних справ, і підробляти їй теж не можна. Це ж майбутній геній! Генії за навчання не платять, самі своїм розумом пробиваються.
– А що зі мною не так? Навчалася на бюджеті, працювала, бо на моє навчання грошей не було. Все йшло на допомогу Марії та репетиторам Тані.
– Тобі взагалі гріх ображатися! Просто тобі пощастило вступити й з роботою пощастило. І з квартирою пощастило.
– Пощастило! Звичайно, пощастило! Я ж не вчилася, не намагалася, просто пощастило! Робота до мене сама прийшла своїми ніжками, не треба було її шукати.
– А гроші просто так з’являються. Подивишся на комп’ютер і бах! Грошовий дощ замість прогнозу погоди. А квартира залишилася від бабусі тата. Так, я її доглядала. Встигала. Вона вам не рідня з жодного боку.
– Наталко, якось ти дивно розмовляєш. Що це за сарказм? Молодець, досягла всього, але везіння в тебе є.
– Так. Пощастило мати сестер, які хочуть допомоги, але самі навіть в лікарню до мене не прийшли, підлогу не вимили, продукти не принесли. Це було тимчасово, могли б.
– Я ж сиділа з дітьми Марії, купувала їм памперси та дитяче харчування, робила подарунки. А хто платив за навчання Тані? Я в них не грошей просила, а допомоги! Простої людської допомоги!
– Ти образилася? То я зараз подзвоню їм, нехай вибачаються.
– Мамо, не треба мені вибачень. Я їх вибачила та відпустила.
– Оце правильно. Молодець! Добро треба пам’ятати, а…
– Пам’ятати ж нічого!
– Ти справді здорова?
– Голова при дорожній пригоді не постраждала, тільки мозок на місце встав.
– Ти про що?
– Тані на навчання грошей треба? Ви батьки, ви й займіться освітою! Марії що? Хотіла дітей залишити? Бабуся ж є. Забула про тебе!
– Я ж щовихідних бігала по магазинах і приїжджала з продуктами! Тепер у мене лише доставка. Можу навчити, як користуватись.
– У тебе, мамо, тепер є чоловік, у Тані тато і ти, у Марії теж є чоловік. Ніхто з вас не самотній. Самотньою залишилася лише я!
– Самотньою у найважчу хвилину. Ви згадуєте мене, коли потрібні гроші чи допомога. Грошей більше не буде!
– Але ж ти впоралася, значить ти сильна!
– Мені ж знову пощастило! І мені пощастило нарешті все дізнатися про вас.
– Ти просто… просто у тебе депресія після ава рії. Я можу приїхати.
– Ні, дякую. Це вже без потреби. Мені нічого вже не треба.
– Наташо, може допоможеш з грошима. Ми не тягнемо навчання твоєї сестри. І Марія просила… Ти маєш увійти в наше становище.
– Просто вважайте, що мене немає!
Наталя більше не платить за навчання молодшої сестри, не допомагає старшій з дітьми, та припинила їздити до мами з пакетами продуктів.
Якщо знову трапиться біда, то допомога буде, але не від них. Наталя просто ж щасливчик!
Не обов’язково бути сиротою, щоб відчувати самотність! Можна мати велику родину нахаб та егоїстів, і при цьому почуватися самотньою! Й таке буває…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки, та підписуйтеся на сторінку!
Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!
