ене звати Максим. Я вчитель із тридцятирічним стажем. І я можу сказати без пафосу: ми живемо не просто в часі двієчників — ми живемо в їхній епосі.
Це вже не окремі випадки, не поодинокі приклади. Це гучна, самовпевнена, самозакохана реальність, де люди, які не здатні уважно прочитати кілька абзаців і написати елементарно грамотно, вчать інших, як жити, думати й «бути успішними».
Вони були завжди. Але раніше — соромилися. Ховалися. Виправлялися. Перепитували. Червоніли за помилки. Тепер — ні.
Тепер вони всюди: у стрічках новин, у TikTok, на YouTube, у телестудіях, у ролях «експертів», «лідерів думок», «мотиваційних наставників». Грамотність більше не є цінністю. Вона стала опцією. А інколи — навіть «зайвою складністю».
Я бачу тексти, де плутають «щоб» і «що б», де пишуть «самий кращий», «на протязі року», «із-за того що», де слова калічать без найменшого сорому. І що найстрашніше — ніхто більше не відчуває дискомфорту. Помилка перестала бути соромом. Вона стала нормою. А норма — поступово перетворилась на помилку.
Колись неграмотність була ознакою необізнаності. Сьогодні — це частина образу. Частина стилю. Частина «медійності».
Редагування стало рідкістю. Коректура — розкішшю. Другий погляд на текст — зайвою тратою часу. Помилки більше не виправляють — їх просто не помічають.
І причина, як не дивно, дуже проста. Банальна до болю. Ці люди не читають. Не читали в дитинстві. Не читають зараз. І, найімовірніше, вже не почнуть.
Я за 30 років роботи точно знаю одне: це лікується тільки читанням. Не стрічок. Не блогів. Не псевдомудрих цитат під каву. А літератури. Справжньої. Живої. Сильної.
Книги й література
- Коцюбинський.
- Франко.
- Леся Українка.
- Стефаник.
- Підмогильний.
- Тютюнник.
Тих, у кого мова дихає.
Тих, у кого думка звучить.
Тих, у кого слово — не шум, а сенс.
Бо тільки так починаєш відчувати мову, а не просто користуватись нею як інструментом для самопіару.
Інколи мені здається: якби можна було — я б просто обмежив доступ до інтернету для всіх «експертів», поки вони не навчаться писати без елементарних помилок. Не один раз. Не «випадково». А стабільно. Усвідомлено. Без «ой, автокоректор».
Дехто, можливо, так і не навчився б. І знаєте що? Для суспільства це було б навіть корисно.
Бо наше століття дивно перевернуте:
- гучні — не означає розумні,
- популярні — не означає грамотні,
- відомі — не означає компетентні.
А читання раптом стало формою внутрішнього спротиву. І найбільша трагедія навіть не в безграмотності. А в тому, що людину неможливо змусити читати. Можна навчити букв. Можна пояснити правила. Можна дати підручник.
Книги й література
Але любов до слова — або з’являється, або ні. І мені, як учителю з тридцятирічним стажем, боляче визнавати одне:
епоха двієчників — це не про освіту. Це про цінності. Про вибір. Про внутрішню порожнечу, яку намагаються перекричати гучністю.
І дуже хотілося б вірити, що це не назавжди. Але досвід вчить мене бути обережним з надіями.
