— Олю, я склала графік відвідувань. Щонеділі ви приїжджатимете до мене на обід. Я запишу, що тобі потрібно готувати.
Оля тоді тільки посміхнулася. Їй здавалося, що це тимчасово, що з часом усе владнається. Але графік перетворився на закон.
Тамара Львівна жила сама в трикімнатній квартирі в старому будинку на околиці міста. Її чоловік помер десять років тому, і відтоді все її життя зосередилося на синові.
— Кирилко в мене особливий, — любила повторювати вона. — Йому потрібна підтримка. Він же творча людина, не пристосований до побутових дрібниць.
Перші пів року Оля терпіла. Вона готувала за списками свекрухи, вислуховувала нотації про те, як правильно смажити котлети та прасувати сорочки. Тамара Львівна оцінювала кожну страву, підтискаючи губи:
— Замало солі. А ось моя мама робила це інакше. Запиши рецепт.
Кирило мовчки їв і не втручався. Іноді він навіть підтакував матері:
— Мама має рацію, Олю, ти б справді спробувала по-іншому.
Справжні випробування почалися, коли Тамара Львівна вийшла на пенсію. Пенсія в неї була невелика — кілька тисяч. Вона зателефонувала Кирилу й розплакалася в слухавку. Оля чула уривки розмови:
— Як я житиму, Кирилку? Мені ж не вистачає навіть на їжу. Я тебе сама ростила, все тобі віддавала.
Увечері Кирило сів навпроти Олі за стіл. Обличчя в нього було винувате.
— Олю, мамі важко. Ми ж не можемо покинути її, правда?…
