Прийшла я сьогодні на базар — як завжди, з кошиком і списком. Сир, сметана, молоко. Звичайна субота, звичайні справи.
Підходжу до молочного ряду, дивлюсь на цінник і очі на лоба лізуть.
— Шістдесят гривень за три літри?! — не стримуюсь я. — Це ж як так?
Жінка за прилавком — міцна, засмагла, з натрудженими руками — навіть не здригнулась. Мабуть, не перша я сьогодні з таким обличчям.
— А ви як думали? — каже вона спокійно, але в очах щось таке… втома, що чи гордість.
— Та я думаю, що луги зелені стоять! — кажу я, і сама чую, як у голосі з’являється те базарне, гостре. — Трава росте, корова пасеться. За що таку ціну брати?
Вона склала руки на прилавку, подивилась на мене уважно — і почала говорити. Тихо, без крику, по порядку. І я мовчала. Бо крити було нічим.
— По-перше, — каже вона, — порахуйте мої витрати.
— Думаєте, корова їсть лише траву з луки? Влітку — так, частково. Але комбікорм, сіно на зиму, мінеральні добавки — це все грошей коштує. Минулого місяця я заплатила за мішок комбікорму стільки, що й казати соромно. Ціни на корми злетіли разом із паливом — а паливо дороге, бо логістика, бо все. Я мовчу. Вона продовжує.
— По-друге — худоба.
— Моя корова стара. Скоро доведеться міняти. Знаєте, скільки коштує молода корова зараз? — вона називає суму, і я ледь не сідаю просто на базарі. — Я відкладаю з кожного відра. По краплині. Бо якщо не відкладатиму — залишусь без корови, і тоді вже не буде ні молока, ні ціни — ніякої.
— По-третє — ветеринар.
— Думаєте, корова хворіє безкоштовно? Щеплення, огляди, ліки — все це мої витрати. Нещодавно Зорька захворіла — я витратила на лікування більше, ніж заробила за два тижні з молока. Але я не кинула її. Бо вона жива, і вона моя.
Я дивлюсь на її руки. Тріщини на долонях. Нігті зламані. Це не руки людини, яка жадібно накручує ціну.
— По-четверте — моя праця.
— Я встаю о п’ятій ранку. Щодня. Без вихідних. Без відпусток. Без лікарняних. Подоїти, процідити, охолодити, розлити, привезти на базар. Потім — назад, прибрати в хліві, нагодувати, напоїти. І так по колу. Скільки коштує моя година роботи? Якщо порахувати чесно — виходить навіть менше, ніж у прибиральниці в супермаркеті.
Тиша між нами. Базарний гомін — десь збоку, немов за склом.
— І останнє, — додає вона, вже м’якше. — Я не магазин. Я не мережа. Я не завод. Я одна жінка з однією коровою. У мене немає субсидій, немає пільг, немає нікого, хто б компенсував мої збитки. Є тільки я, Зорька і оце відро.
Вона кивнула на молоко.
— Шістдесят гривень за три літри — це не жадібність. Це виживання.
Я стою і мовчу. В руках кошик, у голові — усе те, що вона сказала. І мені соромно за той перший вигук. За те обличчя. За те, що я прийшла з претензією до жінки, яка встає о п’ятій ранку, щоб я могла купити свіже молоко в суботу вранці.
— Дайте мені три літри, — кажу я нарешті.
Вона наливає. Мовчки. Без усмішки — але без образи.
Я плачу шістдесят гривень і йду. І думаю про те, що біле золото — це не просто слова. Це чиясь праця, чиясь корова, чиїсь п’ята ранку. І ця ціна — чесна.
