20 років я мила підлоги, доглядала стареньких, терпіла приниження й самотність у Німеччині, щоб моя донька жила краще, ніж я.
Коли їхала вперше, вона ще в школу ходила.
– Мамо, ти ж швидко повернешся?
– Повернуся, доню. Трохи зароблю і повернуся.
Я надсилала гроші щомісяця. Інна вже до того часу вийшла заміж і разом з чоловіком почали будувати дім. Я тішилася, як дитина.
– Мамо, ми вже фундамент залили!
– Мамо, вже перший поверх стоїть!
– Мамо, уявляєш, 2 поверхи!
Я працювала ще більше, брала додаткові зміни, економила на всьому: не купувала собі ні одягу, ні взуття, бо ж це наш дім будувався.
Коли будинок був готовий – плакала від радості. 2 поверхи, гарний ремонт, дорога техніка, нові меблі. Дитячі кімнати, спальня, велика вітальня, гардеробна. Думала: “Ось приїду – і заживемо по-людськи. Нарешті разом”.
Приїхала – зустріли мене холодно. Донька метушилась, зять мовчав.
– Мамо, піднімайся, покажу твою кімнату, – сказала Інна якось дивно.
Ми піднялись на другий поверх. Вона відчинила двері і я побачила комірчину: маленьку, темну, з вузьким ліжком.
– Це що? – у мене перехопило подих.
– Ну, мамо, тобі ж багато не треба. Ти одна.
– А там що? – показала на інші двері.
– Там наша спальня.
– А там?
– Дитяча.
– А ще одна?
– Друга дитяча. На майбутнє.
– Тобто в домі, який будувала своїми руками і грошима, для мене – комірчина?
– Мамо, не починай.
– Не починай? Я 20 років життя там залишила!
Зять нарешті озвався:
– Ви ж тут не постійно будете. Приїхали – поїхали.
– Це мій дім. Я тут житиму, бо вже відпрацювала своє.
– Ні, тут будемо жити ми, а ти – гість, – фиркнула Інна.
– Я сама оберу собі кімнату у власному домі!
– Ти що, з глузду з’їхала?!
– Ні. Просто відкрились очі.
Я зайшла у велику світлу спальню на першому поверсі:
– Ось тут житиму.
– Ні! Це наша кімната!
– Була ваша, а тепер моя.
– Мамо, ти не маєш права!
– Маю. Бо це мій дім і зроблений він за мої гроші.
Зять зірвався:
– То з такими умовами залишитесь сама, – сказав Андрій.
– Якщо вам щось не подобається – можете з’їжджати. Я не пропаду.
У доньки потекли сльози:
– Тобі гроші і дім важливіші за сім’ю.
– Ні, важлива повага, а ви мене просто використали.
Ми посварились так, що стіни дрижали. Інна назвала мене егоїсткою, я сказала, що більше не буду мовчати. Тепер майже не спілкуємось.
Я живу у тій кімнаті, яку обрала сама. І знаєте що? Вперше за багато років не відчуваю себе чужою у власному домі. Бо інколи, щоб тебе почали поважати – треба влаштувати скандал, навіть із рідними, і відстояти право на повагу. Хіба ж не права?
