Катя прокинулася від плачу маленької Соні — знову не спала всю ніч, бо ріжуться зубки, а ще ці жахіття… Вісім місяців як нема Андрія, а уві сні він усе приходить. «Терпи, донечко моя», — прошепотіла вона, беручи малечу на руки. Вона лишилась одна: свекор запив після смерті сина, мама далеко в селі й хвора, подруги зайнялися своїм життям. У той ранок Катя вперше наважилася піти з Софією на річку — листопад видався м’яким, сонце світило крізь голі гілки. Саме тоді вона помітила його — рудого бездомного пса, що тихо спостерігав. Наступного дня він прийшов знову, а потім завжди ходив слідом, тримаючи дистанцію. Баба Маня сказала: «Він вас стереже, Катрусю». Коли п’яний Гриша спробував наблизитися до візочка, пес гаркнув, а ворон розігнав, що злякали малечу. Катя звикла до свого мовчазного рудого друга і назвала його Рижик — і навіть запропонувала хліба, але пес тільки відклав його. Якось у дощову грудневу сльоту, коли Катя поспішала додому з хворою донею, залізна труба почала падати з даху просто на візок — Рижик встиг підхопитися й врятував дитину, але сам постраждав. У ветлікарні з’ясувалося: це службовий пес Буран, господар якого — місцевий мисливець — зник півтора роки тому в тайзі, залишивши вагітну дружину… Катя зрозуміла: це був її Андрій. Тепер Катя, Софія та Буран завжди разом — пес виконує останній наказ свого господаря, стереже найдорожчих. І щонеділі на поминальній службі Софія ставить свічку за тата, а Катя шепоче: «Ми під надійним захистом». А десь на небі Андрій усміхається, дивлячись на своїх дівчат і вірного друга, що ніколи їх не залишить.
