– Ось ваша спадщина, Володимир Ілліч – нотаріус махнув рукою в бік великого будинку.
– А що, там хтось живе? – Здивувався Володимир, побачивши дим над трубою.
– Так. Пройдімо і я вам все поясню – і чоловік першим пішов розчищеною доріжкою.
– Здрастуйте – співуче сказала жінка невизначеного віку. Чорна хустка наполовину приховувала обличчя. Широкий одяг приховував фігуру.
– Доброго дня, Любаша. А це спадкоємець Іллі Петровича, Володимир – тепло сказав Антон Сергійович.
– Дуже приємно – відгукнулася Люба – Я вам накрила на стіл. Поїжте, а я піду.
Володимир з цікавістю озирнувся. Розкішшю не пахло, зате всі речі та предмети були на своїх місцях. Антон Сергійович запросив Володимира за стіл:
– Любаша дуже гарна кулінарка, раджу спробувати. Продукти прості, але зате всі свої, натуральні.
Володимир сьорбав борщ з квашеною капустою і жмурився від задоволення. Начебто все примітивно, картопля та капуста, але так смачно. Антон Сергійович почав розмову.
– Ви напевно гадаєте, чому я особисто захотів показати вам ваш спадок. Зараз поясню. Це невелике село живе по своїм законам, не порушуючи чинні.
– Головним у них Петро Кузьмич Севостьянов. До речі, якщо захочете продати будинок, він у вас його купить. Запевняю вас за чудовою ціною.
– Любаша, яку ви бачили, була дружиною вашого батька. Але за звичаєм села. У РАЦС вони не ходили. А я в них ніби помічник у справах. Організація всіх офіційних документів на мені.
– Ну якось так. А тепер прошу мене пробачити, мені треба до Петра Кузьмича. Розв’язати деякі питання. А ви залишайтесь, адже тепер це ваш будинок.
Володимир із задоволенням ліг на прохолодні простирадла, які невловимо пахли травами. Він думав, що після довгої дороги відразу засне, але сон довго не брав його у свої обійми. Натомість наринули спогади.
Він дуже любив батька. Той багато часу проводив разом із ним. Навчав нехитрих навичок. Прибити цвях, відпиляти дошку і багато іншого. Але коли йому було десять років, все змінилося.
Може, в цьому була винна мати, він не зрозумів тоді. Мати була авторитарною жінкою. Побут і традиції сім’ї були такими, як хотіла вона.
Думка батька і, тим більше його, до уваги не бралися. Вона вимагала з батька добрих заробітків. Але що він міг, простий слюсар із заводу.
І вона з ним розлучилася, з криками, що він невдаха. Батько не відразу зник із його життя. Цілий рік він забирав його у вихідні й вони ходили в кіно, в парк, багато розмовляли. А потім він зник.
Мама з глузуванням розповіла Володимиру, що батько потрапив у якусь секту і поїхав кудись у село. Єдине, що її засмучувало, то це аліменти, які він затримував по місяцях. Володимир ріс і мало-помалу, образ батька стерся з його пам’яті.
Так що новина, що батько залишив йому спадок, застала його зненацька. Мати задоволено хмикнула:
– Ну, хоч щось. Совість у нього на щастя залишилася. Як говорять, – з паршивої вівці хоч вовни жмут.
Вона одразу після розлучення вийшла заміж за свого колегу. Володимир підозрював, що мати з ним зустрічалася ще в шлюбі. З Михайлом Володимир довго не міг порозумітися. Але зрештою між ними встановилися рівні відносини.
Нарешті його зморило і він поринув у сон. Розбудив його стукіт у двері. Він відчинив. На порозі стояла Люба. У руках вона тримала блюдо накрите рушником.
– Я пиріг вам принесла, поїжте поки гарячий. Якщо хочете помитися, лазня вже готова – сказала вона не підводячи очей.
– Дякую, – подякував він, намагаючись роздивитися її обличчя. Але вона швидко поставила блюдо на стіл, та пішла. Володимир знизав плечима, дивна якась. Інша б не дозволила б забирати у себе будинок, раз була дружиною, хай і незаконною. А ця ще й годує.
Вранці, коли Володимир бадьорий після сну вмивався, у двері знову постукали. Спритна дівчинка років дванадцяти скоромовкою сказала:
– Тато просить вас у гості – і втекла.
Володимир крикнув услід:
– Який тато? Але той уже й слід простиг. Він здогадався, що швидше за все на нього чекає в гості Петро Кузьмич.
Запитавши в зустрічного чоловіка дорогу, він дійшов до добротного будинку. Хороми, подумав він про себе, роздивляючись різьблені ворота та лиштви на вікнах.
Господар зустрів його біля порога. Простягнув руку, міцно потиснув:
– Схожий – прогудів він. – Ну, проходь, Володимире Іллічу, за стіл, поснідаємо, а потім і поговоримо.
Стіл був заставлений випічкою, медом, варенням. Запашні млинці в крапельках масла манили своїм ароматом. Володимир із задоволенням поїв і відкинувся на спинку стільця.
– Ну, Володимире, поговорім – господар привів його до кімнати, мабуть, до свого кабінету. – Я почну без передмов. Думаю, що жити ти тут не збираєшся, так що продавай будинок і їдь додому.
– Тут у нас свої порядки та звичаї. Трохи поясню. У нас все побудовано на тому, щоб у кожної дорослої людини була сім’я, – дружина, діти. Жодної недозволеної поведінки.
– Сподобалася дівчина, одружуйся. Ні, – нічого тут робити. Зрозумів? – Володимир усміхнувся.
– А як же кохання? Одразу ж не зрозумієш!
Петро Кузьмич суворо сказав:
– Ця ваша любов, лише привід для гріха. А дівчата ростуть вже підготовленими до сімейного життя. Вони поважають чоловіка, господарюють. А він працює та забезпечує її та дітей усім необхідним. Руки розпускати в сім’ї не допустимо, за це чоловіка чекає покарання.
– Ну, повернемося до нашої справи. Даю тобі тиждень для роздумів. Люба, вдова твого батька, так само господарюватиме. Готуватиме тобі їжу, пратиме одяг. А ти відпочинь, подумай добре.
– Якщо тобі сподобається тут, так тому й бути. Але пам’ятай, про що я тебе попередив. Ніяких пустощів, – це тобі не місто. Зрозумів?
Володимир підвівся:
– Зрозумів. Ну піду тоді, поки можна – з іронією, що погано приховується, сказав він.
Якщо на землі був би рай, то тільки тут, думав ліниво Володимир на третій день перебування в селі. Щодня свіжа їжа, лазня вечорами. Прогулянки лісом на лижах, які він знайшов у коморі. Казка!
Навіть їхати не хочеться. Але треба. Чим йому тут займатися? Одружитися? Та немає в нього поки що такого бажання. Та й дівчат тут особливо не роздивишся. У хустках по самі брови, у старомодних сукнях.
На п’ятий день він зупинив Любу:
– Розкажи мені про батька, будь ласка. Як він жив останні роки. Згадував про мене, чи ні?
Та присіла на краєчок стільця і нарешті підійняла на нього очі. Він внутрішньо ахнув, їхня синь буквально затопила все навколо.
– Ілля був хорошою людиною, – почала Люба, – добрим, м’яким. Ми познайомилися тут на нашому щотижневому недільному обіді. Так, він був старший за мене, але душа його була молода.
– Шкода, що нам не вдалося довго бути разом. Але видно не судилося. Про тебе він мені багато розповідав, пишався тобою. Ти не думай, що у нас тут все глухо. У нас інтернет є, своя школа.
– Він стежив за твоєю долею і тішився твоїм успіхом. Жалів тільки про одне, що ти так і не одружився і не порадував його онуками, – непомітно і вона перейшла на ти.
Володимир проковтнув гірку грудку в горлі. Він до свого сорому, жодного разу не поцікавився життям батька.
– А як же ти тепер житимеш? – спитав він у Люби.
Та знизала плечима і м’яко відповіла:
– У нас є будиночок для вдів. Там і буду жити.
– І що тобі тепер заміж не можна? – Ошелешено запитав Володимир.
– Ну чому ж? – посміхнулася вона, – якщо Бог дасть, вийду. Але з чоловіками у нас не густо. Та я сподіваюся і чекаю, що в мене буде сім’я та діти. Що по долі вирішено наперед, то і буде. Ну я пішла, у мене справ ще багато. Будь здоровий!
Володимир продав будинок Петру Кузьмичу. Антон Сергійович офіційно оформив і зголосився підвезти його.
– Дякую вам, – подякував Володимир чоловікам. – У вас так добре, я відпочив на славу. А тепер настав час повертатися у звичне життя.
Петро Кузьмич потис йому руку:
– Приїжджай, якщо захочеш. Твій батько був шановною людиною, і його синові ми будемо тільки раді.
Коли село майже сховалося з очей, щось змусило Володимира обернутися. Маленька фігурка жінки стояла на пагорбі. Люба, – з сумом подумав чоловік, – прощавай, більше не побачимось і я більше не побачу твоїх прекрасних очей.
Через пів року, коли повсюди вирувало літо, Володимир підійшов до колишнього будинку батька. Тихо відчинив хвіртку і побачив гарну дівчину на ґанку.
Довге розпущене волосся золотилося в променях сонця. Вона сиділа із заплющеними очима і насолоджувалася теплом.
– Люба? – Запитав Володимир. Дівчина охнула і швидко забігла до хати. Він постукав у двері. За п’ять хвилин вона вийшла.
– Ти приїхав? Навіщо? – Запитала вона.
– За тобою – відповів він. – Скільки не намагався, так і не зміг тебе забути. Вийдеш за мене? – І він завмер в очікуванні відповіді.
– Звичайно вона згодна – прогудів ззаду знайомий голос. Петро Кузьмич міцно обійняв чоловіка. – Я знав, що ти повернешся. Ти ж син свого батька. Тепер я можу розповісти тобі все.
– Я чогось не знаю? – Здивувався Володимир.
Вони розташувалися в альтанці.
– Твій батько хотів, щоб ти був щасливий. І тому знайшов тобі наречену, Любашу. Він хворів і знав, що йому лишилося небагато. Ось він і вигадав цей план. Я був проти, але, мабуть, він знав, що робить.
– Люба ніколи не була його дружиною. Вона цнотлива. Якби ти не повернувся, ми б видали її заміж. Але так сталося, що він мав рацію. Ви покохали одне одного.
– До речі, цей будинок тепер буде вашим. Це мій подарунок і не сперечайся. Батько будував його для тебе та своїх онуків.
Отак в житті буває. Ми не знаємо своєї долі. Сьогодні ми живемо так, а завтра – тільки Бог знає, як.
Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!
