У моєї дружини Анни є молодша сестра, Ольга. Різниця між ними чимала – 5 років.
Моя жінка з невеличкого смт, поїхала до Львова на навчання, якраз в університеті ми познайомилися. А після 4 курсу зіграли весілля та Анна переїхала до мене на квартиру.
То досить скромна двушка на Сихові, колись дісталася мені у спадок від покійної бабусі. Поки був студентом, то ще шукав якісь підробітки – вантажником чи офіціантом. Батьки допомогли зробити невеличкий косметичний ремонт вдома перед весіллям.
Але згодом у нас з’явився 3 мешканець. Ні, не дитина, а якраз сестра Ольга. Адже того серпня Олька вступала до університету, вибрала також Львів. А теща вперлася та намовила Анну, аби сестра з нею жила:
– От що твоя молодша сестра житиме у гуртожитку? Там антисанітарія та таргани!
– Ну я якось 4 роки протрималася у кімнаті з сусідками, подруг нових знайшла.
– А Олечка не така, вони дуже боязлива дівчинка. У вас є своя квартира, хіба так важко пустити сестру? То не чужа людина, а рідна кровинка!
Я добровільно-примусово купив Олі ліжко, аби вона не спала на розкладному дивані. І так, як сестра була студенткою (не на стипендії), то оплачував за неї комуналку та продукти. Теща передавала їй з села якісь шоколадки, солодощі та йогурти, але Ольга це все ховала у свою “ничку” під ліжком. Наче жаліла нам чи що?!
Спершу ми думали, що Оля проживе на квартирі 1 курс, а потім знайде орендоване житло. Однак, мало того, що Ольга не хоче переїздити, то ще й на все літо залишалася у Львові. Гроші їй висилала або мама, або ж просила в Анни:
– Мені потрібна нова сукня та сандалі. Ці вже геть зносилися.
– 300 стане?
– Звісно, що ні! А ще я хочу з подругами в кіно піти, треба ще гроші на квиток.
Здавалося, що Оля якась капризна наша дитина, яку віддали на виховання. От і так в няньках минуло аж 4 роки, поки Ольга не закінчила університет. Ми їй купували одяг, годували, давали якісь кишенькові гроші. Максимум, що могла зробити Оля у відповідь – це помити посуд та винести сміття, на більше її не вистачало.
Аж ось нещодавно новина – не стало бабусі Ані та Олі, Юстини Василівни. Вона давно хворіла, ми час від часу провідували стареньку та привозили ліки. Покійна бабуся, земля їй пухом, жила у селі на Тернопільщині. Хата така стара, дерев’яна, там не те, що супутникової тарілки не було – воду з криниці набирали.
Ми з Анною вже давно думали про більшу квартиру. Бо тіснитися у двушці з Ольгою – ну така-собі перспектива. Я господарем у власній квартирі не почувався.
Тому було б справедливо порівно поділити спадок (теща хату продає сусідам по селі), ми б доклали, взяли кредит та купили якусь гарну трьошку в новобудові. Однак, виявляється, у тещі та Ольги вже були плани на гроші:
– Я хату продаю і купую квартиру у Львові, аби Олечка мала де жити.
– Тобто купую? А ми? Нам має бути половина!
– З якого це дива? Ти взагалі у спадку не записаний. Маєте свою двушку – там і живіть!
– Ми вашу доньку 4 роки няньчили, поселили у квартирі. А зараз просто ще й без грошей залишаємося.
– Твоя жінка сама від спадку відмовилася. А ти тут права не качай, щось твого прізвища не бачу в документах.
– Я розлютився не на жарт – чому Аня так легко відмовилася від грошей?!
– Ну, розумієш, просто це ж мама та сестра. Оля давно хотіла квартиру, а в нас є ця двушка.
– Зі мною порадитися не хотіла? Я що, не твій чоловік? А так, пусте місце? Сама ж казала, що варто більшу квартиру купити.
– Ну ми ще встигнемо заробити. Просто це шанс для Олі. Зате вона з нами не буде більше жити!
Я дуже злий на всіх – на жінку, на тещу та на Ольку. Ось та 4 роки терпів-терпів, допомагав, під них стелився і яке “спасибі” почув?!
![]()