Учора пізно ввечері мій чоловік ненароком зачепив келих — і скло розлетілося по кухні, мов кришталева злива. Я цього не бачила, лише почула характерний тріск. Він усе прибрав, уважно, на його думку, зібрав уламки, перевірив підлогу й пішов спати, впевнений, що не залишив нічого небезпечного.
У мене є одна звичка — прокидатися серед ночі, щоб зробити якісь дрібні хатні справи. Тієї ночі я встигла зібратися до пральні, проходила через кухню — і раптом помітила на підлозі кілька досить великих шматків скла.
Перша реакція була емоційною — мене накрило роздратування. У голові одразу промайнула думка: «А якщо хтось із дітей прокинеться й наступить босоніж?» З кожною секундою обурення тільки наростало. Але в якийсь момент я ніби сама себе почула зсередини: «А хіба ти поруч не для того, щоб допомагати?»
Ця проста фраза миттєво все змінила. Я зрозуміла, що замість злитися можу просто доповнити те, що він випадково не помітив. Узявши віник, я спокійно зібрала уламки, посунула кілька речей, перевірила кути — і справді знайшла ще скло, яке могло легко залишитися непоміченим.
Саме так я сьогодні бачу шлюб. Це не про ідеальність і не про безпомилковість. Це про уважність одне до одного. Про вміння побачити те, що інший не встиг, не доробив, не помітив — і тихо, без докорів, це виправити.
Бо не завжди потрібно обурюватися. Іноді значно важливіше просто взяти й зробити.
