У мене й досі тремтять руки, коли пишу ці рядки.
Рудик зник на початку повномасштабного вторгнення. Того дня ми екстрено евакуювалися: поспіх, тривога, валізи в руках, сирени в голові. Виносячи речі, ми залишили двері прочиненими — і він, наляканий вибухами, вискочив із дому.
Ми навіть не встигли це зрозуміти.
Відтоді я не переставала його шукати. Обклеювала оголошеннями вулиці, двори, під’їзди — спершу вдома, потім у інших містах. Жила день за днем, тримаючись за надію, яка для багатьох здавалася безглуздою. Мені часто казали:
«Треба відпустити».
Але я не могла. Просто не могла.
У мені жила тиха, вперта впевненість: якщо я колись побачу його знову — впізнаю одразу. У Рудика є маленька щербинка на лівому вушку — ще з кошенячих часів, коли він побився з іншим котом. Та мітка стала для мене знаком. Наче обіцянкою, що він десь є. Живий.
Сьогодні я випадково опинилася в районі, де майже ніколи не буваю. Йшла тротуаром — і раптом побачила рудого кота. Дуже худого. Він сидів мовчки, ніби сам у собі. У грудях щось стиснулося. Я підійшла ближче, з серцем у горлі.
І тоді побачила її. Ту саму щербинку на вусі.
Я тихо покликала:
— Рудику…
І в його очах щось змінилося. Він підвівся, тремтячи, і пішов до мене. Після років розлуки — він мене впізнав. Обнюхав мої руки, замуркотів… а я заплакала. Ми плакали разом.
Він дуже схуд, у нього з’явилися нові шрами. Видно, весь цей час він виживав на вулиці.
Але він живий.
І сьогодні — всупереч війні, втратам і всім прогнозам — він повернувся додому.
Іноді любов уміє чекати.
Навіть тоді, коли світ валиться.
Навіть коли здається, що шансів немає.
Бо є зв’язки, які не рвуться навіть війною.
Вони витримують.
І завжди знаходять дорогу назад
