Зараз люди з села на коні, дражнять інших тріскотом вогню в плиті, теплом і доступною водою. І вони круті 
Це не скарказм, а таки так. І раптом серед містян хто думає, що селяни багато чого втратили, гайда подумаємо.
У місті є все: люди, будинки, машини (багато людей, будинків і дуже багато машин), магазини, кафешки, кінозали, ресторани, спортзали, спа-центри, робота, брудне повітря, сто мільйонів мобільних вишок, сусіди, які через стіну чують твоє дихання, й купа інших бонусів цивілізації. А, ще є парки, в які люди везуть себе й дітей, щоб “подихати свіжим повітрям”.
Тепер сюди додалась відсутність світла, яка поволокла за собою відсутність тепла, води й можливості наварити борщу.
Тим часом десь у селі є: люди, будинки, машини, магазини, кафешки, а часом і ресторани, а часом і спортзали, є майстриня, яка зробить зачіску чи манікюр, і майже в кожнім є пошта, яка привезе сукню, котрої немає в жодному шоурумі міста, чи власний кінозал у сільський пункт видачі хоч і з іншого континенту. А, ще є та природа, на яку люди хочуть завжди їздити з міста. Про що поки не сперечаюсь – це медицина.
Звісно-звісно, там теж є відключення світла, але воно дуже рідко волочить за собою відсутність води, тепла й можливості наварити борщу.
Сьогодні йдемо з сином до школи, десятки машин гріються, труби димлять, він у мене запитує: “Ма, то чого ми досі не переїхали в село?”. От і я не знаю. Але люди, хто гріє руки над плитою чи лежанкою, ми вам по-доброму заздримо, бо так думається, що ви точно знаєте, що будете з теплом, водою, борщем і можливістю сходити на горщик не за графіком зникнення води, а коли душа того забажає 
Це не допис-нитік для тих, хто радіє, коли українцям погано, а нехай вони знають, що сіл у нашій країні чимало й на всіх вистачить.
То показую на фото свій шматочок села, нарвала моркви 18 грудня (це для коментарів на кшталт “шо це ти за хазяйка!”), а соковита яка 
Уже думала, що не навідаємось на город того року, а вона нас чекала.
Олена Гончаренко
