Коли ворог тікав ще до бою: таємниця козацької «невразливості» 
Про них не писали інструкцій.
Про них складали чутки.
Казали, що ці козаки не падають від куль.
Що йдуть просто на вогонь.
Що смерть їх не чіпає.
І найважливіше — у це вірили.
Саме так народжувалася сила, від якої ламалися цілі війська.
Не магія. Холодний розрахунок
Характерники не були казковими чарівниками. Вони були майстрами самоконтролю. Людьми, які вміли володіти тілом, болем і страхом — своїм і чужим.
Вони знали просту річ:
якщо противник переконаний, що ти невразливий —
його рука здригнеться ще до пострілу.
Як працював страх
На полі бою вони йшли у повний зріст.
Без метушні.
Без паніки.
Іноді — з усмішкою.
Солдат навпроти стріляв.
А козак ішов далі.
І в цю мить щось ламалося в голові:
«Якщо він іде — значить, я безсилий».
Один зляканий воїн запускав хвилю.
Другий — кидав рушницю.
Третій — кричав.
Так страх ставав заразнішим за кулі.
Легенда як зброя
Козаки не заперечували чуток.
Навпаки — вони давали їм жити.
Незворушність, витримка, фізична сила, знання людської психіки — усе це складалося в образ, перед яким тремтіли ще до зближення.
Бій часто вирішувався не шаблею, а уявою противника.
Чому це знайомо й сьогодні
Коли світ дивується, як українці вистоюють проти значно переважаючої сили, з’являються слова:
«Як це можливо?»
А можливо тому, що ми це вже робили.
Не раз.
Не одне століття.
Ми знаємо:
якщо не злякатися — страх зламається сам.
І тоді першим відступає не воїн.
Першим відступає жах.
