Ще кілька місяців — і буде вже майже чотири роки, як ми, як і більшість українців, не з власної волі залишили свої домівки й роз’їхалися по всьому світу. Хтось у Європі, хтось у Канаді, хтось в Америці, хтось на островах. Ми всі дуже різні, але нас об’єднує одне — ці роки ми прожили зовсім не так, як планували.
За ці майже чотири роки ми не здалися. Ми адаптовувалися. Вчили мови. Працювали. Більшість із нас змогла більш-менш влаштуватися в нових країнах: підтягнули мову, діти швидко заговорили, хтось знайшов роботу. Хоча, будемо чесними, є й ті, хто за весь цей час так і не працював — з різних причин. Хтось не міг, хтось не хотів, а комусь просто комфортно жити на допомогу тієї країни, де вони зараз перебувають.
Але не було жодного дня, щоб люди, які живуть не вдома, сплять не у своїх ліжках і ходять не на ту роботу, про яку мріяли, не думали про своє життя. Більшість із нас працює не за фахом — через мову, перекваліфікацію, нові правила. І все одно ми йдемо туди, куди можемо, бо треба жити.
Поділюся своїм досвідом. За ці роки в моєму житті змінилося дуже багато. Якщо раніше я думала тільки про те, що потрібно відкладати гроші, купувати житло, вкладатися в бізнес, який у мене був у Києві понад десять років, то зараз я зрозуміла інше: так, відкладати важливо, але ще важливіше — жити. Жити тут і зараз. У моменті. Підлаштовуватися під обставини і не відкладати життя «на потім». Бо ми не знаємо, що буде завтра.
Я думала, що виїду з дітьми максимум на два тижні — просто пересидіти, бо бойові дії були близько до Києва. Але все склалося інакше. Майже місяць ми їздили по Україні в пошуках безпечнішого місця для дітей. І зрештою все одно довелося виїхати за кордон — заради їхньої безпеки.
Перші два роки я жила на валізах. Щодня чекала, благала, щоб війна закінчилася, і мріяла повернутися додому. А зараз… зараз я не знаю, чи хочу повертатися. І не знаю, чи бачу майбутнє своїх дітей там. За ці роки я багато чого переосмислила. Найголовніше — ми не знаємо, як буде далі. І ми не можемо на це вплинути. Як би сильно ми не хотіли, ми — просто люди.
Знаю з власного досвіду й зі свого оточення: дуже багато українців за кордоном допомагають — Україні, людям, військовим. Це те небагато, що ми можемо зробити, перебуваючи далеко.
А ще ми всі живемо в постійній невизначеності. Уже майже чотири роки — у стані підвішеного життя. Я не знаю, як буде далі. Чи залишуся я в тій країні, де живу зараз, чи буду змінювати країну — бо цього хочу я, бо цього хочуть мої діти.
І так думають дуже багато з нас — тих, хто живе за кордоном і теж розглядає можливість змін. Бо ми люди. І ми маємо право вибору. Хоча тоді, коли ми виїжджали, вибору в нас не було. Ми не обирали країну за кліматом, зарплатами чи умовами життя. Ми їхали просто в нікуди — заради порятунку наших дітей.
Щодня в голові одні й ті самі питання: що буде далі? як жити далі? Особливо у тих, у кого є діти. Бо забрали не тільки наше звичне життя — забрали і життя наших дітей.
Діти, які вимушено виїхали, вчать нову мову, адаптуються до нових правил і середовища. І їм це дуже складно. Якщо маленькі діти звикають швидше, то підліткам — від 12 до 18 років — набагато важче. Вони втратили друзів, звичне оточення. Інший менталітет, інші діти, інші цінності. І це великий виклик для наших дітей.
Але попри все ми не здалися. Ми показали, що ми — українці, які не вміють і не мають права здаватися. Ми інтегруємося, вчимо мови, працюємо. Ми працьовиті. І більшість європейців бачать, що ми вміємо долати перешкоди.
У моєму блозі багато людей пишуть і запитують про переїзд. Люди бояться, але шукають. Питають про країну, в якій я живу: чи подобається мені, чи ні. Бо кожен шукає, де йому буде краще.
Я не можу сказати, де буде краще. У кожного свій шлях. Комусь підходить одна країна, комусь — інша. Хтось залишається, хтось їде далі. І я нікого за це не засуджую. Бо ми маємо право шукати, де нам і нашим дітям буде краще.
Так само і люди в Україні. Люди, які щодня живуть під обстрілами, без світла, без води, в холоді й страху. Це не життя — це виживання. Але навіть там люди знаходять сили й вихід. Хтось виїжджає за кордон, хтось переїжджає в інше місто чи село. І, як і ми, вони не знають, скільки це ще триватиме.
Ми всі хочемо жити в спокої, у стабільності, без постійних страхів і роздумів. Ми прагнемо кращого і віримо, що все закінчиться.
Але як буде далі?
Цього не знає ніхто.
І саме це питання сьогодні ставлять собі мільйони людей.
Я просто живу.
Тут. Зараз. Як можу.
Валя Валя
![]()