Вже шість років я живу і працюю у Франції. Як і всі вирішила поїхати, щоб заробити грошей дітям на квартири і машини. На мій сьомий рік перебування в чужій квартирі діти все частіше почали телефонувати з проханнями повернутись.
– Мамо, ти там сидиш вже сьомий рік. Може досить? Хіба добре, що онуки ростуть і не бачать бабусі? Повертайся додому.
Я підтримувала зв’язок з дітьми і друзями на Батьківщині. Не було такого, що поїхала і геть про них забула. По можливості писала і телефонувала в месенджерах. Однак діти все одно в один голос заявляли, щоб я поверталась додому.
– Не потрібні нам ті квартири і машини. Головне, щоб ти була поруч.
Словом попри те, що я могла продовжувати жити і працювати у Франції, повернулась додому. Діти мене радо зустріли і допомогли дістатись хати в селі.
Там я, на зароблені за шість років гроші, навела порядок в будинку, провела воду в хату і зробила всі зручності в ній, щоб не бігати постійно на вулицю, особливо взимку.
Також купила собі два десятки курей. Ну а що, буду розводити і яйця продаватиму і м’ясо куряче теж. Воно ж все домашнє, розбиратимуть швидко.
Словом жила небагато, але була щаслива, адже не голодую та і маю міцне здоров’я. Головне, що сім’я поруч зі мною. А все інше не сильно турбує і взагалі не має значення.
Одного разу я йшла на базар за кормом для курей. Якийсь божевільний на великій швидкості вилетів з-за кута. Я в той момент якраз переходила дорогу. Він звісно мене помітив і намагався загальмувати, але вже було пізно. Словом прийшла до тями вже в лікарні.
– Де я?
Слова давались мені дуже важко, в горлі наче пересохло. Однак треба було дізнатись, що сталось. Бо останнє, що я пам’ятаю, це похід на ринок і машину, що на великій швидкості вивернула з-за кута.
– Ти в лікарні, мамо. Добре, що отямилась нарешті. Тебе збила машина, ти пам’ятаєш це?
– Так, щось пригадую. Можна мені води?
Мене напоїли і знаєте, жити далі стало трохи легше. Однак не розуміла, чому всі виглядають такими засмученими. Я ж жива, зі мною все в порядку. То ж чого сумувати?
– Мамо, нам потрібно тобі дещо сказати. На жаль, через те, що машина була на великій швидкості, тобі дуже сильно пошкодили хребет. То ж ти не можеш зараз ходити. Скажу одразу, це можна виправити, якщо зробити операцію. Але у нас немає таких грошей. Навіть попри те, що я продав всю свою сільську техніку, а Оля господарку.
Мені було важко сприйняти цю новину, та все ж спробувала. Врешті-решт діти ж від мене не відмовляються і готові допомогти всім чим можуть. Через тиждень в лікарні, я вже могла сидіти. Син привіз мені телефон і вже стало веселіше. В мене тепер було багато часу, щоб надолужити спілкування з друзями. То ж спершу подзвонила свої найкращій подружці Світлані.
– Привіт, Галю. Як ти?
– Та я от в лікарні! Мене ж машина збила, то тепер лікуюсь.
Словом дізналась Світлана і про те, що я не можу ходити, і про операцію. А сама натомість розповіла, що її донька народила первістка. Пам’ятаю, як довго вони йшли до того, щоб Аліна нарешті завагітніла. Згодом, мені почали телефонувати всі друзі і знайомі, щоб висловити свою підтримку.
Так пройшов ще тиждень. Я вже не могла дочекатись, коли мене випишуть з лікарні. Але раптом в палату забігає щасливий син і приголомшує мене новиною.
– Мамо, завтра тобі зроблять операцію. І ти знову зможеш ходити.
– Але звідки ви взяли гроші?
– Тітка Свєта допомогла організувати збір. Скинулись всі твої друзі і просто люди з інтернету. Словом тих грошей вистачить не тільки на операцію, а ще й на відновлення після.
Сльози радості і щастя потекли по моєму обличчю. Певно я в житті щось таки зробила правильно, якщо Бог нагородив мене такими друзями і дітьми. Як почну вже знову бігати, то обов’язково віддячу їм за допомогу.
