Поверталася недавно додому з поїздки в сусідню область. У кінець платформ на автостанції невпевненою стомленою ходою прямував військовий, шукаючи вільне місце, щоб присісти. Я мимоволі навзірці пішла за ним, бо його стан був явно не здорової людини.
Військовий підняв голову, глянув на мене. Господи! Скільки смутку, скільки вселенського горя в його очах… Я не витримала того погляду, у мене полилися сльози. Військовий перемінився: «Що у вас сталося? Все буде добре, не плачте». Почав заспокоювати мене. Я дякувала, дякувала за те, що захищає усіх нас, нашу землю, нашу Україну. Розговорилися. Він їхав додому у двотижневу відпустку з- під Бахмута.
Вдома ніхто не чекає. Мама померла давно, власної родини нема. Кілька днів тому витяг з окопу трьох загиблих своїх товаришів. На його очах забриніла сльоза… Я не знала, як його розрадити. Запропонувала коробочку цукерок з Львівської майстерні шоколаду, яку купила додому на гостинець. Він довго відмовлявся, врешті здався, подякував, мало не заплакав знову, попросив дозволу поцілувати мені руку, одначе сказав: «Мені б закурить…» трохи розгубилася, швидко озирнулася довкола в пошуках найближчого кіоска.
І раптом… одразу чотири пасажири (дві жінки і два чоловіки), які вдавали із себе абсолютно байдужих курців, а насправді уважно слухали наш діалог, підскочили до мого військового і простягли йому цигарки й запальнички.
Військовий ніяковів і розчулено дякував, але курці щиро дякували йому за життя, за спокійний сон, за їхнє мирне місто, і казали, що вони в боргу перед ним і що пачка цигарок це мінімальна молекула, яку вони можуть йому дати. –
Люди, я вас люблю і дякую вам за людяність і вдячність. Вибачте, що з самого початку погано про вас подумала, що, можливо, треба буде захищати нашого захисника від вашої байдужості і нерозуміння. Інтернет-видання Український наступ з посиланням на Lyubov Zheliznyak.
