(Вона спустила його в каналізацію — і зникла назавжди.)
У львівському гетто молода єврейська мати знайшла людей, які через каналізаційні ходи допомагали дітям тікати з приреченого міста.
У ніч втечі свого сина вона загорнула його в шалик, поклала в металеве відро й притисла до себе востаннє.
Сльози текли по її щоках, коли вона цілувала його в лоб.
Опускаючи відро в темряву підземелля, вона прошепотіла:
«Живи там, куди я піти не можу».
Дитина вижила.
Вона — ні.
Минуло багато десятиліть.
Той хлопчик, уже сивий чоловік, повернувся до Львова.
Він стояв біля люка з трояндою в руці й тихо сказав:
«Саме тут почалося моє життя».
Це історія не лише про жах війни.
Це історія про любов, сильнішу за страх.
Про материнський вибір, який коштував життя —
і подарував майбутнє.
Пам’ятаймо тих,
чиї імена зникли,
але чия любов досі тримає світ.
