Це був звичайний день у маленькому районному супермаркеті. Такому, де сусіди вітаються між собою, а в повітрі змішується гул розмов і запах свіжого хліба. Я переглядав список покупок, коли мене раптом зупинив тихий, трохи тремтячий голос.
— Молодий чоловіче, ви не могли б подивитися термін придатності цієї маргарини? Я окуляри вдома забув, а без них нічого не бачу…
Переді мною стояв літній чоловік — зігнутий, у поношеному пальті. Він простягав маленьку упаковку маргарину, дивлячись із ніяковістю й надією.
— Звісно, — відповів я. — Вона дійсна до 15 квітня наступного року.
— Дякую тобі, сину… — з полегшенням зітхнув він.
Я помітив ціну. Це була найдешевша маргарина на полиці. Несміливо запитав:
— А, може, взяти масло? Воно корисніше, он там, трохи вище.
Він усміхнувся сумно.
— Знаю… Але це — все, що я можу собі дозволити.
У його візку було всього кілька речей: дешева булка, невеликий пакет рису, три картоплини. Я спостерігав, як він повільно йшов між рядами, уважно рахуючи кожну копійку, ніби кожна покупка була випробуванням.
Я згадав свого дідуся, який після виходу на пенсію рахував кожну гривню. І згадав, як того ранку скаржився дружині Катерині, що нам не вистачає грошей на відпустку на Майорці. Порівняно з цим мої проблеми раптом здалися дрібними й навіть сором’язливими.
Я взяв інший візок і наповнив його: оливкова олія, сир, овочі, фрукти, яйця, молоко, м’ясо. Заплатив. А коли побачив, що той чоловік іде до каси, швидко підійшов до нього.
— Перепрошую, пане!
Він зупинився, здивовано подивився.
— Це для вас, — сказав я, простягаючи пакети. — Будь ласка.
Його очі наповнилися сльозами.
— Я не можу це прийняти… У тебе ж є сім’я…
— Не хвилюйтеся. Для мене це не проблема.
Він мовчки взяв пакети.
— Як тебе звати?
— Давид. А вас?
— Йосип… — тихо відповів він. — Дякую. Сьогодні майже ніхто не зупиняється, щоб допомогти.
Я провів його додому. Дорогою він розповів, що дружина Марія померла сім років тому, син працює в Німеччині, і вони давно не спілкувалися. Самотність у кожному слові була важчою за пакети в руках.
Біля дверей його маленької квартири я непомітно поклав кілька купюр у кишеню пальта.
Коли повернувся додому, Катерина нетерпляче спитала:
— Ти де був? Я сама з дітьми весь цей час!
— Вибач, затримався… — відповів я.
— То що, бронюємо відпустку?
Я усміхнувся спокійно.
— Не сьогодні. Сьогодні я зробив щось важливіше.
Того вечора я зрозумів: іноді один простий вчинок може змінити чийсь день. А іноді — життя. І я пообіцяв собі повернутися до Йосипа. Бо ніхто не має бути самотнім у такому швидкому й байдужому світі.
Не втомлюймося робити добро, коли маємо змогу.
Часом кілька гривень — це допомога.
Але увага й людяність — це те, що справді рятує.
![]()