Рік тому я втратила чоловіка. Він самий пішов у військкомат 24 лютого. Все казав, що мусить, і його не шкода, адже діти дорослі, а йому 52 роки було.
Але для мене Ігор був опорою, а для моїх дітей – зразковим татом. Зараз синові 17 і я не знаю, чи не доведеться ще і йому воювати. Але як таких дітей на фронт пускати? Та скільки їх, зовсім молодих, вже вбив підступний ворог?
Ці думки мене не покидають.
От і нещодавно вирушила я з сином до Франківська з Коломиї. Йому вступати цьогоріч в інститут, хотіли подивитись кілька вишів, і ще й костюм на випускний обрати. Дорога досить довга, і тут біля самого Франківська ми побачили блокпост, наш автобус зупинили.
В салоні було кілька молодих хлопців, а ще двоє військових старшого віку. На вигляд страшенно стомлені, не бриті, худі.
І тут, а автобус увійшли представники ТЦК.
– Просимо всіх чоловіків підготувати документи!
Пасажири в салоні заметушились, відчувалась напруга. І тут сталося те, чого ніхто не очікував. Раптом зі свого місця піднявся один з військових!
– Ану геть звідси пішли! Ледащо! Сидите тут, по блату влаштувались! На фронт йдіть, в окопи, а не хлопчиків лякати!
– Сядьте на місце!
– Це ти мені кажеш? Ти знаєш де я був? В пеклі! Доки ти тут розважався! Нас з сином обидвох забрали такі, як ви! На дорозі зупинили, і навіть додому не пустили! Дмитрові 28 років було, дві дитини малі залишилися, дочці рік всього. Вже й не знатиме батька!
– Пропустіть!
– Ні! Не пущу і все! Як совість є – геть йдіть! Депутатів забирайте і багатіїв, що пиво в генделиках п’ють!
І тут військкоми просто вийшли геть і пустили автобус, побажавши щасливої дороги. Усі пасажири заплескали в долоні, а я тихенько заплакала… Він сина втратив, і самий не знати чи виживе…
Як гадаєте, правильно зробив той військовий чи ні?
