Йому було 36 років.
Юнак із цього фото народився 21 липня 1907 року в Житомирі.
Загинув у 1944-му, під час жорстокого допиту в нацистському концтаборі Заксенгаузен.
36 років — це мало.
Але за цей час він зробив більше, ніж дехто за ціле життя.
Кілька фактів:
у 3 роки читав і писав;
у 5 років написав п’єсу на три дії й сам зробив до неї ілюстрації;
з дитинства грав на скрипці та фортепіано, малював на рівні професійного художника;
у 22 роки захистив докторську дисертацію в Карловому університеті в Празі — досліджував неолітичну кераміку Галичини;
створив першу типологію форм і орнаментів, яка й досі є основою української археології;
розробив періодизацію трипільської культури, актуальну донині;
викладав в Українському вільному університеті, працював у Чеському національному музеї, публікувався в європейських наукових виданнях;
читав лекції в Гарварді, мав запрошення до наукових інституцій Риму;
з 1937 року — один із керівників Організації Українських Націоналістів:
— очолював культурно-освітню референтуру,
— Революційний трибунал,
— Провід українських націоналістів на рідних землях;
був заступником, а згодом — головою ПУН;
і водночас — поетом. Складним, болісним, дуже українським.
Він ніколи не побачив свого сина.
Хлопчик народився того самого року, коли його батька вбило ґестапо.
Це був Олег Ольжич.
Подивіться йому в очі.
І спробуйте сказати, що 36 років — це замало, щоб змінити хід історії.
