Коли ми багато років тому придбали цей дім, у ньому ще тривав ремонт. Я добре пам’ятаю той день: щойно загрунтувала нові сходи й на хвилинку спустилася на кухню.
Коли повернулася — побачила його.
Мого кота.
З таким невинним виглядом, ніби нічого не сталося. А поруч — маленькі сліди лапки на ще свіжому дереві.
Спершу я хотіла одразу стерти їх. Але зупинилася. Бо це була не просто пляма. Це був він. Його тихий спосіб «підписати» наш дім. І я залишила все, як є.
Минуло багато років. Мого кота вже немає…
Та той відбиток лапи й досі там — просто посеред сходинки. Він зустрічає мене щоразу, коли я піднімаюся вгору.
Це вже не слід фарби.
Це жива пам’ять.
Нагадування про те, що деякі присутності залишають по собі сліди, які не зітре ні час, ні шліфування, ні людська рука.
І щоразу, проходячи повз, я усміхаюся.
Бо в якомусь особливому сенсі… він досі вдома 
