Він ділив свій дім із дев’ятнадцятьма котами одночасно. І коли один із них зник, він відповів не панікою й не гнівом, а одним із найніжніших газетних оголошень, які коли-небудь з’являлися в пресі.
Цією людиною був Марк Твен.
Автор «Пригод Тома Сойєра» та «Гекльберрі Фінна» був відомий своїм гострим розумом, моральною ясністю та здатністю одним рядком викривати людську дурість. Але вдома сатира відступала. Там Твен із майже благоговійною серйозністю обожнював котів.
Не одного.
Не двох.
У різні періоди життя з ним мешкало до дев’ятнадцяти.
І звичайних імен він не визнавав. Його котів звали Аполлінаріс, Вельзевул, Баффало Білл, Сатана, Саур-Меш, Зороастр і Соупі Сал. Він вважав, що коти заслуговують на імена з характером і вагою. Кіт, на його думку, — не прикраса інтер’єру. Це особистість.
«Я просто не можу встояти перед котом, — писав він, — особливо якщо той муркоче».
Друзі помічали, як легко він відволікався на них. Розмова могла обірватися на півслові — просто щоб погладити кота, який проходив повз. Листи писалися з котом на плечах або на колінах. Про них він говорив не як про хатніх улюбленців, а як про вищі істоти, які великодушно терплять людське товариство.
«Це найчистіші, найхитріші й найрозумніші створіння, яких я знаю, — писав він, додаючи з сухим гумором, — звісно, окрім дівчини, яку ти кохаєш».
Серед усіх котів один був особливим.
Бамбіно.
Чорне кошеня, що належало його доньці Кларі, швидко стало улюбленцем усього дому. Великий, насичено-чорний, із густою оксамитовою шерстю та ледь помітною білою смужкою на грудях — для тих, хто його любив, він був неповторним.
А потім одного дня він зник.
Твен був безутішний. Це була не дрібна прикрість — це була втрата. І він зробив те, що зробив би будь-який відданий опікун кота, помножений на талант великого письменника. Він розмістив оголошення в газеті New York American.
Це було не звичайне оголошення про зниклу тварину.
Це був маленький літературний твір:
«Великий і насичено чорний; густа, оксамитова шерсть; має ледь помітну білу смужку на грудях;
важко знайти в темряві».
Останній рядок — тихо дотепний і глибоко ніжний — змушував усміхатися тоді й усміхає досі.
Люди відгукувалися масово. Незнайомці приходили до дому Твена з чорними котами, впевнені, що знайшли Бамбіно. Твен уважно, чемно й серйозно оглядав кожного.
Жоден не був його котом.
А потім — як це часто буває з котами — Бамбіно повернувся сам.
Без рятувальної операції. Без пояснень. Без вибачень. Просто прийшов додому, коли вважав за потрібне, ніби нічого незвичного не сталося.
Твен був у захваті. Оголошення виявилося зайвим. У власній свідомості Бамбіно ніколи не губився — він просто був деінде.
Твен часто казав, що може судити про людину за її ставленням до котів:
«Коли чоловік любить котів, — писав він, — я його друг і товариш без жодних додаткових знайомств».
Це була не просто сентиментальність. У часи, коли жорстокість до тварин була звичною й майже не піддавалася сумніву, Твен відкрито писав про їхній розум, емоції та право на доброту. Він вірив: те, як людина ставиться до тварин, говорить про неї більше, ніж слова.
Великий сатирик, який легко розбивав лицемірство, у приватному житті був лагідним, терплячим і відкрито ніжним до малих живих істот.
Він давав котам кумедні імена.
Сумував за ними, коли вони зникали.
Писав поезію, замасковану під газетні оголошення.
Дозволяв їм переривати свою роботу й думки.
І тим самим показував мудрість, яка не має нічого спільного з дотепністю.
Марк Твен помер у 1910 році. Він залишив після себе романи, що змінили американську літературу, і рядки, які досі ріжуть по суті.
Але він залишив і тихішу правду.
Життя з котами — з терпінням, гумором і м’якістю —
це не відволікання від величі.
Це її частина.
Іноді найгостріший розум у кімнаті — це той, що готовий зупинитися, нахилитися й прислухатися до муркотіння.
