Я – заробітчанка, але це звучить, ніби не професія, а тавро. Я ж просто жінка, яка колись зібрала валізу й поїхала з дому, щоб мої не знали, що таке порожній холодильник і сором за старі чоботи.
У мене дві доньки. Обидві вже дорослі, заміжні, кожна має свою сім’ю. Колись вони були як вода й вогонь – різні, але нерозлучні. А тепер вони сваряться так, що мені стискає груди.
– Чого це мама тобі скільки багато переслала минулого місяця? – кричить старша Ліля.
– А тобі скільки дала на ремонт? – не здається молодша Катя.
Я слухаю це по телефону за тисячі кілометрів і думаю: “Боже, де я помилилась?”
Завжди надсилала їм однаково, до копійки. Ніколи не виділяла ні одну, ні другу. А більшу частину заробленого залишала собі – на старість, на лікування, на дах над головою. Бо хто про мене подбає, як не я сама? Хоч спершу все дітям віддавала, а тоді змінила рішеня. Спершу донькам не подобалось, що не надсилаю їм усе, а тільки по кілька сотень, але згодом кожна вирішила, що саме їй збираю кругленьку суму.
Цього року вирішила приїхати додому у відпустку. Вперше за довгий час – не на 2 дні, а по-справжньому. Доньки знали.
Коли я зайшла в хату, серце тьохнуло. Прибрано, помито, на столі – мої улюблені голубці й пиріг з вишнями.
– Мамо, сідай, відпочинь, – усміхається Ліля.
– Я все сама готувала, – одразу додає Катя.
І вже тоді я зрозуміла – тиша перед бурею. За вечерею почалося.
– Мамо, ти ж тепер вдома, може, поговоримо про гроші?
– Так, бо ми ж знаємо, що ти там добре назбирала.

– Дівчата, я вирішила купити собі квартиру в місті. Будинок тут старий, сирість, дах тече. Не хочу доживати віку в розвалюсі.
Настала тиша, а потім – вибух.
– Що?! – в один голос.- Ти хочеш витратити все на себе?! А ми? А наші діти?!
– Я вам роками допомагаю, і далі допомагатиму. Але я теж людина.
– Ні, мамо, ти маєш зараз віддати гроші нам. А собі ще заробиш.
– Так! Ти ж сильна, ти зможеш, а квартира почекає.
Я дивлюся на них і не впізнаю. Вчора вони ледь не билися між собою, а сьогодні – стоять одним фронтом проти мене.
– Ви об’єдналися проти рідної матері?
– Ми просто хочемо справедливості. Ти ж все одно повернешся на заробітки, то ще собі заробиш, а нам дуже гроші зараз треба.
– Про яку справедливість ви говорите? Де вона була, коли я мила чужі підлоги й плакала ночами від самотності? Коли хворіла й боялася, що ніхто не подасть води?
Доньки помовчали і ображені пішли. Тепер я сиджу в тій самій хаті, де колись співала їм колискові, і не знаю, як бути. Вперше в житті заробила не лише гроші, а право жити для себе. Але чи маю це право, якщо мої діти дивляться на мене, як на гаманець?
Я й досі їх люблю, навіть після цього скандалу, навіть коли вони кричать:
– Або гроші – або не приїжджай більше!
Не знаю, що болить більше – втрата грошей чи втрата доньок. Вже й не знаю як бути. Може, й справді віддати їм ті гроші? Що порадите?
![]()