А ви знаєте, що це за предмет на фото? На перший погляд — просто дві довгі дерев’яні планки, з’єднані металевою пластиною. Нічого особливого. Але насправді це річ із тієї епохи, коли прання було не кнопкою на панелі, а цілим ритуалом. Перед вами — дерев’яні щипці для білизни.
Колись у кожному селі стояв великий казан або виварка. Білизну кип’ятили на вогні — з милом, содою, іноді навіть із господарським милом, натертим на тертці.
Вода вирувала, пара піднімалася стовпом, а витягнути гарячі простирадла голими руками було просто неможливо. Саме тоді й ставали у пригоді ці довгі дерев’яні щипці. Ними обережно підчіплювали тканину, виймали з окропу й перекладали в ночви або відра для полоскання.
Конструкція проста й геніальна водночас. Дві міцні дерев’яні рейки з’єднані зверху металевою накладкою або заклепками.
Завдяки пружності дерева вони щільно стискаються в руці, дозволяючи надійно захопити мокру тканину. Довжина щипців захищала руки від пари та бризок окропу. Їх робили з твердих порід дерева — бука чи ясена — щоб служили роками.
У різних куточках України цей предмет мав свої назви. Найпоширеніша — просто «щипці» або «щипці для білизни». На Поліссі їх часто називали «хапачі» — від слова «хапати».
На Поділлі можна було почути «щіпці» або «пральні щипці». У Галичині траплялася назва «щипчики», а на Слобожанщині інколи казали «хватки». Назви різнилися, але призначення було одне — берегти руки господині.
Сьогодні ці щипці можна побачити хіба що в старих хатах, музеях або в когось на горищі. Проте для старшого покоління це не просто інструмент, а спогад про часи, коли чиста білизна діставалася важкою працею, а кожна річ у домі мала свою історію і своє значення.
