Її знайшли серед сіна в старому хліві, коли їй було не більше місяця. Крихітне тільце, згорнуте клубочком біля мами та братиків. Та вона одразу вирізнялася: надто мала, надто тендітна, надто слабка. Усього 172 грами життя і надії. Вона дуже хотіла їсти, намагалася з усіх сил, але їй це давалося важче, ніж іншим.
Піднебіння в неї ціле, але є крихітний отвір — майже непомітна вада, через яку молоко іноді потрапляє в носик. Уже наступного тижня їй мають зробити операцію. А носик залишиться таким, як є — з маленькою особливістю, яка робить її неповторною.
Спершу вона з’явилася в моєму домі лише тимчасово — як кошеня на перетримці. Там уже жила інша кішка-мама з п’ятьма малюками. Я годувала її з пляшечки, тримаючи на руках, а та кішка тим часом навчала її бути кішкою: гратися, рухатися, досліджувати простір, жити.
Перші місяці Еммі була завжди зі мною. Годування кожні дві години не залишали вибору. Вона їздила зі мною до школи, на роботу, у поїздки. Завжди поряд. Завжди в серці. Маленька соціальна зірочка — спокійна, довірлива, відкрита до світу в будь-якому місці.
Тепер їй приблизно сім місяців. Вона все ще менша за своїх однолітків і ходить трохи нахилившись, зі своєю особливою рівновагою. Але це не заважає їй бігати, стрибати, лазити й жити так, ніби перед нею немає жодних меж. Вона смішна, інколи трохи розгублена, можливо, з легким відставанням у розвитку. Але хіба це має значення?
Вона — моя. Неймовірна. Єдина така. Найрідніша.
Я справді стала для неї мамою. Вона щоночі засинає в мене на руках. І з цього дому вона вже ніколи не піде.
