Дівчинка відчинила двері сама.
— Мила… з тобою все гаразд? — Запитала Анджела.
— Мені просто… треба лягти, — тихо прошепотіла вона. — У мене знову паморочиться в голові.
— Він… хороша людина? Він не робить тобі боляче? — обережно спитала покоївка.
Дівчинка здивовано звела очі.
— Це мій тато, — сказала вона. — І він мені допомагає… Я хвора.
І ніби побоюючись, що Анджела не повірить, дівчинка розстебнула рюкзак. Усередині були медичні контейнери, пакети стерильні, документи.
— Ми щомісяця приїжджаємо сюди, — пояснила дівчинка, — бо тут є лікар, котрий робить мені діаліз. Це займає багато часу… і потім завжди слабка.
У Анджели перехопило подих.
У цей момент повернувся чоловік. Він побачив відкритий рюкзак, погляд Анджели, бліду дівчинку і все зрозумів.
— Вона просто переживала, — сказала дівчинка, перш ніж він встиг спитати. — Вона подумала, що ти злий.
Чоловік стомлено посміхнувся, сумно, без образи.
— Я теж переживав би, — сказав він. — Вона так ослабла останнім часом… Я іноді сам боюсь за неї.
Анджела завмерла: це були ті самі «ліки», які вона вчора побачила через вікно. Все раптом склалося і стало зовсім іншим.
