12 січня 1909 року в маленькому поліському селі Болотня на Київщині, де річка тихо шепотіла очеретами, а блакитна глина ховалася в берегах, народилася дівчинка, якій судилося стати однією з найяскравіших зірок українського мистецтва. Її звали Марія Оксентіївна Приймаченко (або Примаченко — так її часто записували в документах). Вона майже ніколи не виїжджала за межі свого села, але її фантастичні звірі, диво-квіти та сонячні птахи облетіли весь світ.
Дитинство Марії було нелегким, ніби сама доля випробовувала її на міцність. У сім років дівчинка заxвopіла на поліомієліт. Це спричинило серйозні проблеми з однією ногою — вона стала коротшою, болі супроводжували її все життя, і Марії було важко ходити, тож вона користувалася допоміжною опорою. Ходити в поле й працювати нарівні з іншими дітьми вона не могла. Але саме ця хвоpоба, як дивно це не звучить, подарувала їй головний скарб — безмежний внутрішній світ. Пізніше вона перенесла кілька операцій, які полегшили стан.
Поки однолітки ганяли гусей і пололи бур’яни, Марія сиділа біля хати й дивилася. Дивилася так пильно, що бачила більше, ніж інші.
«Починалося все з синьої глини, — згадувала художниця. — Якось я вивела нею на стіні хати казкові квіти. Сусіди приходили дивитися, а потім і собі просили розмалювати хати».
Так почалася її магія.
У юному віці Марія вже багато малювала й виробила впізнаваний стиль. У 1936-му її фантастичні «звірі з Болотні» поїхали на Всеукраїнську виставку народного мистецтва в Київ — і принесли їй визнання та нагороду (диплом першого ступеня згадується в багатьох джерелах). А потім був Париж 1937-го — Всесвітня виставка та всесвітнє визнання. Кажуть, що Пабло Пікассо, побачивши її картини, був вражений і сказав: «Я стаю на коліна перед мистецьким дивом цієї геніальної української жінки» (хоча цю цитату часто приписують Пікассо, але дослідники вважають її радше красивою легендою).
Вона ніколи не вчилася в академіях, але змусила весь світ схилити голову перед своєю «наївною» геніальністю.
Але там, де доля зачинила двері, уява відчинила вікно у дивовижний сад.
Її картини — це окремий всесвіт. Добрі звірі зазвичай прикрашені квітами та орнаментами. Злі чи «загарбницькі» істоти мали темні кольори та гострі ікла, попереджаючи світ про небезпеку. Добро в її світі завжди перемагає: навіть найжахливіші чудовиська виглядають трохи комічно, ніби знають, що врешті-решт програють соняшникам і жар-птахам.
Марія пережила Другу світову: втратила чоловіка, сама виховувала сина Федора. Але пензель не кидала ніколи. Пізніше син і онуки теж взялися за фарби — родинна справа стала продовженням.
За життя вона створила сотні картин, вишивок та керамічних виробів (деякі джерела називають до 650–800 робіт, хоча точна кількість невідома). Більшість із них — у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва в Києві. Її роботи виставлялися в Парижі, Монреалі, Празі, Варшаві, а 2009 року, до 100-річчя, ЮНЕСКО включило її ювілей до календаря пам’ятних дат.
Вона прожила 88 років, майже всі — у тій самій Болотні, що опинилася серед населених пунктів, які зазнали радіаційного впливу після аваpiї на ЧАЕС. Марія відмовилася залишати рідний дім і продовжувала жити й творити там.
У 2022 році Іванківський історико-краєзнавчий музей, де зберігалася частина її робіт, зазнав серйозних ушкоджень. Проте картини Приймаченко місцевим жителям вдалося винести з приміщення та зберегти. Згодом ці врятовані роботи показували на виставці «Марія Приймаченко. Врятоване» в Києві.
Марія Приймаченко не просто художниця. Вона — доказ, що справжній талант не питає дозволу в обставин. Він просто бере синювату глину, фарби й уяву — і створює світ, у якому хочеться жити.
І цей світ досі з нами. Яскравий. Добрий. І трохи чарівний.
