мені шкода, що ви не пішли ще вчора».
Кажуть, що носити в собі образу
на людину котра зробила вам боляче,
це як випити отруту в надії, що помре ваш ворог.
Але якщо подивитися на це з точки зору нейробіології, то все це далеко не так.
І насправді набагато “веселіше”
Коли ми плекаємо образу, наше мигдалеподібне тіло
(або амигдала) працює в режимі «скаженого прапорщика», постійно піднімаючи тривогу.
І в цей момент ваш організм виробляє стільки кортизолу,
що ним можна було б удобрювати невелику плантацію буряків, але замість користі він просто «палить» наші нейрони.
То виходить, що наш мозок замість того, щоб займатися своїми справами, читати книги, працювати чи насолоджуватися кавою, витрачає дорогоцінний ресурс на «пережовування» подій столітньої давнини.
Вміння «тримати дистанцію» фізичну і в своїй голові від того хто нас образив, це геніально!
Бо пробачити, не означає покликати кривдника на борщ
чи позичити йому гроші.
Це означає визнати: “Окей, ця людина токсичний паразит”
Коли ми перестаємо думати про того, хто вас зачепив,
старі нейронні зв’язки (ті самі «автостради болю»)
поступово заростають бур’яном і розпадаються.
Ви буквально звільняєте місце в оперативній пам’яті під щось корисне, корисне для себе і свого життя, а не для “паразита”.
А ще відбувається економія енергії.
Ненавидіти когось, це дуже енерговитратне хобі.
Це як підтримувати вогонь у печі серед літа: і жарко, і безглуздо, і дрова шкода.
Тому, якщо хтось нагадив вам у душу не обов’язково у відповідь бігти з вилами і криком «я тебе навчу!».
Можна просто відійти на таку відстань, де вам не буде чути ні запаху, ні самого персонажа.
Як кажуть у народі:
«Мені не шкода, що ви пішли.
мені шкода, що ви не пішли ще вчора».
Мирослава Псарюк
