У п’ятницю я знайшла купюру в 1000 гривень біля школи мого сина.
Перша думка була цілком людська: «Оце пощастило…»
Але майже одразу я задумалася про людину, яка ці гроші загубила. Швидше за все — про маму.
І зрозуміла: моя удача не може будуватися на чиїйсь біді, тим більше — на біді жінки, яка, можливо, відкладала ці гроші на найнеобхідніше.
Мені згадалася історія з дитинства.
Колись моя мама повернулася додому в сльозах — вона загубила гроші зі своєї зарплати.
А наступного дня її колеги просто скинулися й допомогли їй. Без гучних слів — по-людськи.
У школі якраз було зібрання, але я не знала, як правильно запитати, чи хтось не загубив 1000 гривень. Я пішла додому, та ця думка не давала мені спокою.
Зрештою я повернулася й запитала в учителів, чи не звертався хтось через втрату грошей.
І майже одразу почула у відповідь:
— Ви, випадково, не про тисячу гривень?
Так ми знайшли власницю.
Вона зізналася, що вдома була справжня тривога — ці гроші мали піти на продукти на вихідні. Вона не могла повірити, що хтось їх повернув.
Я подякувала Богові не за знайдені гроші,
а за совість і людяність, які не дозволили мені пройти повз.
Я щиро вірю: удача не народжується з чужої втрати.
Я не змогла б сказати «дякую» за ці 1000 гривень,
знаючи, що хтось у цей момент переживає розпач.
Бо справжня цінність — залишатися людиною.
![]()