Він помер бідним — у лікарняній палаті, в тому самому зношеному пальті, яке носив багато років.
Джузеппе Москаті народився в Беневенто у 1880 році — в Італії, яка лише вчилася бути сучасною, тоді як медицина залишалася привілеєм небагатьох. Він був блискучим, вимогливим до себе, дисциплінованим. Дуже рано здобув медичну освіту й обрав Неаполь — місто прекрасне й жорстке, де злидні сусідили з наукою, а віра — з відчаєм.
У 1906 році вибухнув Везувій. Лікарні Невиліковних загрожував обвал. Москаті не втік. Він організував евакуацію пацієнтів — одного за одним — під попелом, серед тремтячих стін. Жодної жертви. Відтоді для багатьох він був уже не просто лікарем.
Він працював без упину.
Лікував бідних безкоштовно, часто непомітно залишаючи гроші на ліки на тумбочці біля ліжка. Вважав науку моральним обов’язком, а не сходинкою до кар’єри. Запроваджував сучасні методи лікування діабету, викладав, займався науковими дослідженнями — і водночас відмовлявся від розкоші й честолюбства. Жив у скромній кімнаті, їв мало, спав ще менше.
Під час епідемій холери й грипу він залишався в палатах тоді, коли інші відходили.
Не виголошував промов.
Оглядав, слухав, торкався.
Для нього хворий ніколи не був «клінічним випадком» — це була людина, поранена тілом і духом.
12 квітня 1927 року він сів за стіл у своєму кабінеті. Щойно закінчив прийом пацієнтів. Повільно осів у кріслі. Без крику. Без драматичних сцен. Помер так, як і жив — працюючи.
На його похорон Неаполь зупинився.
Тисячі людей ішли за труною: бідні, студенти, лікарі, ті, хто ніколи не забув безкоштовного візиту чи слова, сказаного в потрібний момент.
Джузеппе Москаті зрозумів одну просту й водночас дуже складну істину:
компетентність без співчуття — порожня.
А віра без конкретного служіння залишається лише ідеєю.
