Григорій Степанець — ім’я, яке сьогодні варто знати кожному українцю.
Непублічний. Скромний. І надзвичайно глибокий.
Цей чоловік заповів своїй рідній Україні понад 3 мільйони доларів.
Хлопець із Вінниці
Він народився у 1938 році у Вінниці. Його батько загинув у перші місяці німецько-радянської війни. Разом із мамою Григорій пережив евакуацію на Урал, а після війни вони повернулися додому.
Він закінчив школу з медаллю, а згодом — Московський державний університет. Став науковцем: магістр математики й хімії, кандидат наук із фізичної хімії. Був поліглотом — знав українську, англійську, німецьку, італійську та російську мови.
Вибрав не комфорт, а свободу
Його наукова кар’єра обірвалася, коли він підписав листа на підтримку українських дисидентів. Його звільнили. Його переслідували.
Але він не зламався.
Лише у 1989 році, вже за часів Горбачова, Григорій зміг виїхати з СРСР. Опинився у США й почав усе з нуля. Влаштувався до Microsoft, де став інженером-розробником і отримав патент на інновацію у сфері декодування даних.
Успіх. Але не забуття
За океаном у нього було все: кар’єра, стабільність, визнання. Але він не забув, хто він.
Не забув мови.
Не забув землі, з якої вийшов.
Заповіт, який говорить більше за слова
У 2022 році, незадовго до смерті, він уклав заповіт — простий за формою, але надзвичайно сильний за змістом.
1 мільйон доларів — Валерію Залужному (кошти були передані на потреби ЗСУ)
2 мільйони доларів —
• Українському католицькому університету (УКУ)
• Києво-Могилянській академії (НаУКМА)
Частина суми — ансамблю «Хорея козацька» на підтримку української історичної музики
У листах, доданих до заповіту, він написав:
«Я народився українцем і хочу ним померти.
Нехай моя спадщина допоможе тим, хто будує Україну —
освічену, сильну, живу».
Це — громадянство серця
Він не просив подяк.
Не прагнув визнання.
Але його вчинок — світла відповідь на темряву байдужості.
Він не створював фондів.
Не давав інтерв’ю.
Не виходив у прямі ефіри.
Він просто зробив великий і чесний жест для своєї нації.
Чому ця історія важлива
Бо вона показує: любов до України — не в гучності слів, а в глибині дій.
Бо вона доводить, що одна людина може підтримати армію, освіту й культуру водночас.
Бо вона надихає бути не спостерігачами, а творцями.
Вічна пам’ять Григорію Степанцю.
Дякуємо за те, що показали: українство — це не лише походження.
Це моральний вибір.
Поділіться цією історією.
Хай її читають школярі, студенти, військові, вчителі.
Хай її знає Україна. І пам’ятає.
