До Італії я поїхала ще коли діти малі були. Нам тоді дуже важко жилося. Грошей навіть на харчі бракувало, не те, що на одяг. Чоловікові байдуже було, він тим не переймався.
– Я теж в бідноті зростав – і нічого!
Та я хотіла дати дітям все найкраще. Поїхала і відразу ж почала додому гроші висилати. Моя сестра, котра роки в Мілані жила, відразу мене попередила.
– Спочатку про себе подбай. Не віддавай всі гроші дітям, і тим паче чоловікові. Відкладай для себе!
Та я її не послухала. Висилала чоловікові. А тоді якось донька мені розповіла, що тато в наш дім іншу жінку водить. Я приїхала й відразу розлучилась. А негідника з хати вигнала. Петрик вже дорослий був, навчався, Софія також не маленька. Тож я повернулась до Італії. Згодом синові квартиру допомогла купити, а доньку до себе забрала.
Роки минали. Син Петро одружився, я йому увесь час фінансово допомагала. Софія ж вирішила в Італії залишитися, їй там більше подобалося. А от я страшенно за домом сумувала. І цьогоріч вирішила приїхати. Оскільки в моїй хаті багато років ніхто не жив, вона була остаточно занедбана. Тож я до сина вирушила. Нікого не попередила, хотіла сюрприз зробити.
Та побачивши мене з валізою невістка неабияк засмутилася.
– Ой, а в нас ви залишитися не можете. Місця нема!
– Як? У вас двокімнатна квартира!
– Річ у тім, що зараз мама з нами живе. Ми вирішили, що так безпечніше буде, такі часи важкі.
Я стояла з торбами повними подарунків і не знала, що робити. А син мій просто мовчав.
– Як хочеш, я відвезу в твою хату.
Уявіть, вони мені навіть на ніч залишитися не запропонували. Дали бутерброд з чаєм і все. Тож я віддала усі італійські гостинці і ми поїхали.Скажу чесно, свою хату я не впізнала – холодні сирі стіни, в ній роки не топили. Та дрова я не мала. Зібралась і пішла до сусідки.
– Продай мені дрова, бо змерзну.
– Ти що там ночувати плануєш? І не думай. Залишайся в мене. Тут тепло, сухо.
Сусідка сама живе, діти її в Польщі. Та вони їй допомогли чудовий сучасний ремонт зробити, всі зручності є. Згодом подзвонила я сестрі й розповіла все. А вона засміялася:
– А я тобі казала. 20 років в Італії гарувала – а доживатимеш в сараї без вбиральні!
Після цих слів я заплакала. А тоді довго думала про все. Тиждень я жила в сусідки. Врешті вирішила до Італії їхати назад. Перед від’їздом знову до сина завітала, онуків побачити хотіла. І тут Петро вирішив зі мною поговорити.
– Мамо, бачиш нам місця мало в квартирі. Та я знайшов трикімнатну, хочемо обміняти з доплатою. Можеш нам допомогти?
– Ні, синку, не можу. Я вам квартиру подарувала, а ви й переночувати не пустили. Тепер вирішила свою хату ремонтувати, не буду ж я у сусідки віку доживати.
Образились молоді, та мені вже байдуже. Дарма я колись не послухала свою сестру. А пишу це, аби інші заробітчанки думали головою. А ви що про мою ситуацію думаєте?
